У театрі ляльок є особлива магія. Глядач бачить, як на сцені оживають герої, як змінюються костюми, з’являються дивовижні предмети, відкриваються казкові світи. Але до того, як усе це побачить дитина в залі, хтось має придумане художником перетворити на справжнє.

Саме за лаштунками, у майстернях і костюмерних, народжується значна частина театрального дива.

Ольга Бурса та Раїса Лавренчук — рідні сестри, які багато років працювали у Волинському театрі ляльок і разом створювали цей невидимий для глядача світ. Їхня робота — це тканина, нитки, костюми, реквізит, ляльки, численні примірки і десятки дрібниць, без яких вистава просто не могла б відбутися.

Ольга Бурса прийшла до театру ще у 1977 році. Відтоді її професійне життя нерозривно пов’язане з Волинським театром ляльок. За десятиліття вона працювала у художньо-постановочній частині, а згодом стала її завідувачкою. У 2025 році, коли театр відзначав своє 50-річчя, Ольга Іванівна була серед найдосвідченіших працівників колективу.

Її досвід — це фактично кілька десятиліть історії театру, побаченої зсередини.

Вона пам’ятає часи, коли для пошиття театрального одягу було непросто дістати потрібну кількість тканини. Матеріали видавалися за встановленими нормами, які далеко не завжди відповідали реальним потребам вистави. Але театр мав виходити на сцену — і майстрині знаходили рішення.

Ольга Бурса добре знає: між ескізом і готовим костюмом лежить цілий світ роботи.

«Ескіз — це ще не костюм», — пояснювала вона. На папері зайву рисочку можна стерти. А коли маєш справу з тканиною, кожен крок потребує точності й продуманості.

Ця проста фраза дуже точно передає особливість театральної роботи за лаштунками: тут немає дрібниць.

Поруч із Ольгою багато років працювала її сестра Раїса Лавренчук — закрійниця і реквізиторка. Разом вони створювали костюми для акторів і ляльок, працювали з реквізитом, стежили за тим, щоб кожна деталь відповідала задуму вистави.

Їхня робота особливо добре помітна перед прем’єрою. Костюм має бути не просто красивим — він повинен відповідати образу, бути зручним для актора, витримувати сценічне життя. Реквізит має працювати в потрібну мить. А лялька повинна мати свій завершений вигляд.

Тому своїх театральних «підопічних» сестри називали дуже тепло — «ляльочками».

Це слово багато про них говорить.

Бо за кожною такою «ляльочкою» — години роботи, турботи й уваги. За кожним костюмом — чиїсь руки, які вирізали, шили, приміряли, перешивали й доводили його до потрібного стану.

У 2020 році, готуючись до прем’єри, Ольга та Раїса фотографувалися у костюмерній серед створеного ними театрального одягу. На світлині — дві сестри серед суконь і костюмів, які мали невдовзі вийти на сцену разом з акторами та ляльками. І в цьому є щось дуже символічне: вони стоять поруч із результатом своєї багаторічної праці — з тим, що потім стане частиною чужого дитячого спогаду про театр.

Фото — із газети «Волинь» (випуск від 15 вересня 2020 року. Матеріал Оксани Коваленко)

За десятиліття театр змінювався. Змінювалися художники, режисери, актори, сценічні форми й технології. Те, що колись робилося одним способом, сьогодні створюється інакше. Але незмінним залишається головне: задум має перетворитися на живий сценічний образ.

Ольга Бурса бачила цю історію майже від початку. Вона прийшла до театру через два роки після його заснування і залишилася тут на десятиліття.

А Раїса була поруч — своєю роботою, майстерністю і тим особливим відчуттям театральної речі, яке приходить лише з роками.

Навіть під час повномасштабної війни, коли звична робота театральних майстерень була порушена, їхня праця залишалася потрібною. У 2022 році Ольга Бурса розповідала, що до початку великої війни в декоративному цеху шили костюми для ляльок та артистів і виготовляли декорації, а після початку вторгнення працівники цеху допомагали військовослужбовцям.

Так театральні руки продовжували працювати — навіть тоді, коли сцена на певний час замовкла.

Ольга Бурса та Раїса Лавренчук — це історія не лише двох сестер. Це історія театральної майстерності, яка часто залишається непомітною для глядача.

Дитина бачить на сцені принцесу, ведмедика, мишку чи казкового героя. Вона не думає про те, хто пошив костюм, підігнав його, придумав, як зробити його зручним, знайшов потрібну тканину чи вчасно поправив деталь.

І в цьому, мабуть, і полягає справжня сила роботи за лаштунками.

Глядач має побачити казку. А про працю тих, хто її створив, він може навіть не здогадатися.

Ольга і Раїса багато років саме так і працювали — тихо, уважно, з любов’ю до своєї справи.

Щоб у потрібну мить на сцені відчинилася завіса.

І казка стала справжньою.
Дивіться відео з архівними світлинами нижче.