Є люди, чия присутність стає невід’ємною частиною історії театру. Їх може не бути в центрі сцени, але без них театр був би зовсім іншим. Валентина Іванівна Савош була саме такою людиною.

Її професійне життя нерозривно пов’язане з Волинським театром ляльок. Вона прийшла у заклад практично від самого його заснування і багато років була його невід’ємною частиною. Працювала помічницею режисера, а ще — людиною, яка вміла особливо тонко відчувати дитячу душу.

Директор театру Вадим Хаїнський згадує, що магія театру завжди мала залишатися трохи таємницею. Глядач бачить виставу, але не знає всіх її секретів. Валентина Іванівна знала цю межу, проте іноді тихенько відчиняла для дітей двері у закулісся.

Вона вела маленьких гостей до майстерні — туди, де народжуються ляльки, декорації та реквізит. І розповідала про театр так, що звичайна екскурсія перетворювалася на справжню пригоду.

То приносила оберемок ляльок чи елементи костюмів, і діти одразу вигадували власні казки. То пропонувала гру, в якій кожен міг стати героєм. А іноді й сама перевтілювалася — могла одягнути кумедний капелюх мишки й заговорити від її імені.

І тоді відбувалося найважливіше: діти переставали бути просто глядачами й ставали учасниками театрального дива.
Особливо Валентина Іванівна вміла підтримати сором’язливих. Там, де дитина спочатку боялася зробити крок до гри, вона знаходила простий і теплий спосіб допомогти їй повірити у власні сили. Поруч із нею навіть звичайна театральна майстерня могла перетворитися на казковий світ, у якому кожен отримував свою роль.

Але Валентина Савош була не лише доброю провідницею у світ казки. Вона була наставницею. М’яко, без зайвих повчань, привчала дітей до театральної культури: як поводитися в залі, чому важливо поважати працю артистів, чому театр — це не тільки розвага, а мистецтво, яке потребує уваги, тиші й відповідальності.

«Вона, мов справжня хранителька театральних таємниць, відкривала завісу цього особливого світу лише настільки, наскільки це було потрібно, щоб розпалити в маленьких серцях віру в чудеса», — згадує Вадим Хаїнський.

І, мабуть, саме в цьому була її особлива сила — не розкрити всю таємницю, а допомогти дитині повірити в неї.

Щовихідних голос Валентини Іванівни лунав у театральній залі, урочисто й тепло оголошуючи початок вистави. Цей голос знали й упізнавали покоління маленьких глядачів.

Валентина Іванівна була не лише працівницею театру. Вона була частиною його родини. Тут знайшла свою долю, створила сім’ю. Разом із чоловіком, заслуженим артистом України Петром Савошем, виховала дітей. Донька Людмила та зять Ігор Натанчуки стали відомими на Волині артистами, донька Наталя присвятила себе педагогічній праці.

Її любили за людяність, щирість, працьовитість і готовність підтримати. Пишалася рідним селом Боголюби, допомагала землякам, робила добрі справи для громади.

Валентина Савош залишила після себе не лише спогади. Вона залишила атмосферу.

Ту особливу атмосферу театру, у якій дитина заходить до зали ще просто глядачем, а виходить із вірою в диво.

І, можливо, саме тому її голос, який оголошував початок вистави, назавжди залишився в пам’яті тих, хто його чув.

Бо справжні хранителі театру — це ті, хто вміє берегти його таємницю і водночас ділитися нею з іншими.

Валентина Іванівна Савош була саме такою берегинею.