ПРО ТЕАТР

Волинський академічний обласний театр ляльок створено у 1975 році. Засновником і керівником його став театрознавець, артист і режисер Данило Поштарук. Трупу театру склали актори лялькової групи обласної філармонії, випускники Рівненського філіалу Київського інституту культури імені О. Корнійчука та випускники Луцького культурно-освітнього училища: Лариса Мікоян, Микола і Лідія Самчуки, Валерій Романенко, Віктор Шевчук, Петро Савош, Валентина Перстенко, Любов Вакулюк, Тетяна Іванова, Валентина Прачук, Вол одимир Бакіко. Головним художником призначили Сергія Мохова.

19 березня 1976 року новостворений театр розпочав своє життя виставою за п'єсою Н.Давидової "Військова таємниця". У цьому ж році в колектив вливаються актори-випускники Харківського інституту мистецтв імені І. Котляревського, на чолі з режисером Сергієм Столяровим: Ірина Рабінович, Ніна Фролова, художник Ольга Придацька. З інших театрів прибули актори: Сергій Васютинський, Микола Пєтухов, Станіслав Скороходов, В'ячеслав Солодянкін, Віктор Якушин. Молодий театр одразу привернув увагу громадськості Луцька, активну участь у його роботі брала творча інтелігенція міста. Тут почали гуртуватися молоді художники, композитори, поети, музиканти, співаки - щось на зразок Клубу творчої молоді, що завдавало немало клопоту "кураторам" із КДБ. Фонограмами не користувалися, вистави йшли у супроводі "живого" - як тепер прийнято казати, оркестру, організованого завідувачем музичної частини театру композитором Анатолієм Горошком. Багато молодих митців допомагали театру безоплатно - так, музичний супровід вистави Д. Урбана "Голубе щеня" здійснили, на зорі своєї популярності, знамените тріо нині народних артистів України Антоніни, Світлани і Валерія Маренич. Середній вік працівників театру в той час сягав 21 - 22 роки. Такого ентузіазму, такої любові, такої самовіддачі, що межує з жертовністю, варто було пошукати. Від вистави до вистави зростала виконавська майстерність молодого колективу. Щоб утримати цей ентузіазм митців і кредит довіри глядачів, потрібні були творчі особистості, кожна нова вистава театру мала стати подією. У кожній виставі актор повинен відкривати нові риси свого обдарування, режисерські трактовки, художні рішення щораз мають дивувати довершеністю.

Для реалізації цих завдань театр почав запрошувати на постановки провідних режисерів і художників. У різний час в театрі працювали режисери: народні артисти України Юрій Сікало та Сергій Єфремов (Київ), заслужений діяч мистецтв України Борис Азаров (Сімферополь) (на фото), заслужені артисти України Валерій Бугайов (Дніпро), Леонід Попов (Київ), Андрій Семененко (Рівне), заслужений артист Білорусі Сергій Юркевич і Анатолій

Шкільонок (Білорусь); художники: Андрій Александрович (нині головний художник Національного академічного театру імені І. Франка), Святослав Каштелянчук, Микола Сапожников, Володимир Гукайло (Київ), Елеонора Боровенкова (Ленінград), Леонід Биков (Мінськ), Ніна Бобришева (Рівне), Андрій Курій (Черкаси), Василь Безуля (Полтава), Микола Данько (Івано-Франківськ), Людмила Рестенко (Сімферополь) і багато інших.

Таке розмаїття творчих особистостей сприяло стрімкому творчому росту не лише акторів, а й працівників постановочної частини - на сцені з'явилися різні вистави, від традиційно ширмових до "лялькового авангарду".

Невдовзі прийшло і визнання. Театру виповнився лише один рік і у 1977-му на Республіканському огляді артисти Петро Савош і Віктор Шевчук були відзначені дипломами лауреатів.

У 1978 році головним режисером стає Юрій Сікало. Трупу поповнюють випускники Київської студії при Державному театрі ляльок Наталія Щербакова, Тетяна Ходоренко, Валентина Якименко, Михайло Яремчук, який дебютував на луцькій сцені в якості режисера й художника, згодом заснував Театр маріонеток у Києві. Молодий творчий колектив зростав у професійній майстерності і здобував широке визнання. Уже в 1980 році за стабільні творчі успіхи Міністерство культури Союзу РСР (то була прерогатива Москви) переводить Волинський театр ляльок у вищу категорію.

У 1981 році на Республіканському огляді кращих вистав серед театрів юного глядача та театрів ляльок Дипломом 2-го ступеня (1-го - не присуджували) і грошовою премією нагороджено виставу "Годинник з зозулею" С. Прокоф'євої (режисер - А. Шкільонок, художник - С. Шевчук) та творчим відрядженням на 10 днів (було ж таке!) до Москви і Ленінграду артистку Валентину Перстенко - за виконання ролі Зозулі. Театр продовжував запрошувати на роботу досвідчених артистів з інших творчих колективів та випускників театральних навчальних закладів. В театр приходять: Юлія Паращенюк, Зінаїда Зоценко, Микола Михайлюк, Галина Сергіюк, Світлана Ломанова, Сергій Костюк, Олена Удотова, Євгенія Лебедюк, Микола Перцов, Жанна Табачук, Сергій Ковальов, Юлія Фень, Маргарита Чурікова, Олександр Бляшук, Наталія Гердвіліс, Валентина Семенюк, Сергій Чикор, Віталій Климчук, Анатолій Гніровський. Посаду заступника директора обіймає Володимир Лисюк, а головного бухгалтера - Галина Бугера. Дієвою школою майстерності для акторів, режисерів, художників завжди були і є фестивалі. Вони відбувалися у сусідніх країнах, проте в Україні щось не виходило. Були спроби Віктора Афанасьєва організувати фестиваль в Харкові, та не склалося, бо це справді було неймовірно складно.Сьогодні здоровому глузду важко повірити в те, що навіть поселити людей в готелі було великою проблемою. Директор готелю мав право розмістити групу не більше 12 осіб, до 20 чоловік міг дозволити його начальник з комунгоспу, а більше - лише з дозволу і за резолюцією секретаря обкому партії. Ось такі були порядки! Можна про це й не говорити, але інколи потрібно заглянути у "вчора", щоб оцінити "сьогодні". От ми і ходили по кабінетах... і... виходили. 3 25 червня по 4 липня 1983 року, протягом 10 днів, на Волині відбувався Перший Всеукраїнський фестиваль театрів ляльок. У ньому взяли участь: 12 театрів-учасників, а з решти 15 театрів України представлені делегації у складі режисерів, художників, провідних акторів, директорів. Також були запрошені заступники начальників обласних управлінь культури, які курували театри, провідні критики. Прибули до Луцька творчі лабораторії, які на той час плідно працювали в Україні: режисерів і художників під керівництвом народного артиста України Віктора Афанасьєва та Володимира Маяцького, драматургів під керівництвом Юхима Чеповецького, завідувачів літературно-драматургічної частини під керівництвом кандидата мистецтвознавства Світлани Смілянської, яка пізніше у співавторстві з Борисом Голдовським (нині доктор мистецтвознавства) напише "Історію українського театру ляльок" і видасть у Сан-Франциско (США).

Закінчився фестиваль науковою конференцією на тему: "Ідейна спрямованість і зображальні засоби сучасного театру ляльок". Можна собі уявити, про яку ідейну спрямованість йшлося, коли партійна доктрина вимагала від театру "виховання підростаючого покоління в комуністичному дусі". Закономірно, що в такій ситуації стверджувалась гола декларативна ідея, а не її художнє осмислення. Треба було мати великий такт і національну генетичну свідомість , щоб залишитися ТЕАТРОМ. Журі очолював народний артист України Віктор Афанасьєв, членами журі були старший інспектор Міністерства культури СРСР по Україні і Молдавії Володимир Грузков, відповідальний секретар Радянського центру УНІМА Ірина Жаровцева, провідний московський критик Борис Голдовський, відповідальні працівники Міністерства культури України на чолі з заступником Міністра Олександром Трибушним, критики з Києва, Харкова, представники преси, радіо і телебачення. Метр українського театрознавства, заслужений діяч мистецтв України Юрій Богдашевський, з притаманною йому дипломатією, в оглядовій рецензії (журнал "Український театр" №5 за 1983р.) зробив грунтовний аналіз усіх фестивальних спектаклів, підняв проблеми режисури, акторської майстерності, драматургії, угледів і підтримав нові паростки, що згодом рясно заколосилися на українській театральній ниві. Цей феномен Ю. Богдашевського бачити у молодих пагонах зріле колосся, особливо на відстані літ, стає очевидним. Яскравим прикладом є вистава Хмельницького театру "Василькові рушники", де автор Галина Павленко і режисер Леонід Попов намагалися відродити український фольклор. Актори вийшли на сцену у національних строях, виконували обрядові пісні, танці, хороводи. Проте критика не сприйняла цю виставу, засудила як явище, як напрям, як процес. Оратори один перед одним хизувалися у найвлучніших дошкульних висловах. Це була не просто критика, це був показовий урок усім театрам України, щоб кожен "зарубав собі на носі" - братися за відродження національної культури - зась! Доречно згадати, що з 12 театрів-учасників лише 2 грали українською мовою. Потім було проведено ще два фестивалі - у 1986, 1989 роках, які вийшли за межі України, у них взяли участь театри з Грузії, Вірменії, Молдавії, Білорусії, Азербайджану, Туркменії, Російської Федерації, Латвії. З 1984 по 1992 рік головним режисером працює заслужений артист України Анатолій Поляк. З приходом цього досвідченого митця почався новий етап розвитку театру. Тоді ж в театр приходить молодий талановитий художник Микола Кумановський.

Творчий дует Поляка - Кумановського залишив глибокий слід у літописі театру - такі вистави, як "Лускунчик" Е. Т. А. Гофмана, "Кіт у чоботях" Шарля Перро і сьогодні є окрасою діючого репертуару. У 1987 році театр запрошує на роботу головного художника Сергія Шевчука та майже весь курс Дніпропетровського театрального училища: Світлану Качан, Аллу Теміргалієву, Світлану Ябурову, Світлану Дилгіну, Нелю Смальковську, Андрія Куделю, Евкліда Гурджієва та випускників Волинського культурно-освітнього училища Олександра Кондратенка, Марину Жукову, Олега Філіпчука.

У 1993 році Данило Поштарук спільно з Президентом УНІМА Хенриком Юрковськи започаткували Міжнародний фестиваль «Різдвяна містерія» і науковий симпозіум "Традиції різдвяної драми в театрі ляльок", який проводився один раз на 2-3 роки. Відбулося шість фестивалів, переглянуто 56 вистав – найрізноманітніших версій лялькового Різдва – традиційних, експериментальних, канонічних і модерних з країн Західної та Східної Європи, Південної Африки, Північної Америки.

Заслухано понад 40 наукових доповідей провідних вчених України і Європи. Поєднання науки із практикою відкрило науковцям нові можливості дослідження походження українського вертепу, вченим пощастило віднайти й сказати нове слово про витоки феномену слов'янської культури.

Підсумком цього великого міжнародного проекту постала книга "Різдвяна містерія", яку Данило Поштарук упорядкував і видав українською і англійською мовами, за загальною редакцією доктора мистецтвознавства, академіка Академії мистецтв України Неллі Корнієнко та доктора мистецтвознавства, професора Джона МакКорміка (Дублін, Ірландія).

32 доповіді, які увійшли до цієї книги, представляють найбільш значні проблеми дослідження лялькового Різдва, показують роль і місце українського Вертепу у контексті європейської культури.

Театр постійно бере участь у Міжнародних фестивалях Білорусі, Росії, Польщі, Угорщини, Німеччини, Франції, Чехії, України, виборює призові місця: «На Івана Купала» – Гран-Прі на фестивалі “Біла Вежа”, Гран-Прі - «Подільська лялька» - вистава "Підкова на щастя" та Диплом I ступеня у м. Егер (Угорщина), м. Ломжа (Польща); Диплом І ступеня за виставу «Принцеса – стрибунка» - м. Шфайфурт (Німеччина), "Казка-ланцюжок" - м. Бельфорд (Франція), а вистава «Цілюща яблунька» здобула головний приз «Галицька Мельпомена» Львівського міжобласного відділення НСТД України.

Театр працює і для дорослого глядача. Тут з успіхом іде «Лісова пісня», режисер - засл. артист України Анатолій Поляк, художник - Галина Івашків; «Камінний господар» Лесі Українки в постановці Веслава Рудскі (Варшава), художники - засл. діяч культури Польщі Олександр Оверчук (сценографія), Ольга Баклан (костюми). Цей українсько-польський проект здійснено за підтримки Генерального Консульства Республіки Польща в Луцьку.

У вересні 2011 року в Луцьку проходив фестиваль вистав за творами Лесі Українки, присвячений 140-річчю від дня народження геніальної поетеси та 100-річчю написання драми-фейєрії "Лісова пісня". Протягом тижня на трьох сценах (велика сцена та камерна сцена облмуздрамтеатру імені Т.Г. Шевченка, театр ляльок) свій творчий доробок представили 16 професійних театрів з різних регіонів України - Чернівців, Запоріжжя, Ужгорода, Києва, Рівного, Львова, Вінниці, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Тернополя, Луганська, Хмельницька та господарі фестивалю.

З 22 по 25 вересня 2014 року на базі театру відбулася знакова подія в культурному житті Волині та України - після анексії Криму Росією з Ялти до Луцька переїхав Всеукраїнський конкурс професійних читців імені Лесі Українки, заснований НСТД України. У конкурсному змаганні брали участь професійні актори та студенти театральних вузів з Києва, Львова, Запоріжжя, Дніпропетровська, Харкова та Луцька. Журі очолювали народна артистка України Раїса Недашківська та голова НСТД України, професор, народний артист України Лесь Танюк.

Нині театр активно нарощує мистецький потенціал, намагається активізувати свій діалог з маленькими та дорослими глядачами.

Свій внесок у формування репертуару внесли творчі працівники, які певний час працювали в театрі: головні режисери Віктор Луговський, Володимир Богданець; художники-постановники Тетяна Малиш, Софія Пасюк; композитори Віктор Заворовський, Петро Свист, Геннадій Гусенцев та інші.

В останні роки плідною є співпраця з режисером-постановником Дмитром Драпіковським та художником-постановником Наталією Ягуповою.

Сьогодні в театрі працюють відомі майстри сцени й талановита молодь, серед них: заслужені артисти України Лариса Гарлінська та Петро Савош, провідні артисти Олена Бондарук, Світлана Стасюк, Олег Даниленко, Валерій Семенюк, Світлана Пилипчук, Світлана Ришко, перспективна молодь - Олексій Криворучко, Юлія Тузова, Інна Музичко, Оксана Нижник, Олександр Поліновський, Олександра Піц, Анна Кутова, Світлана Криворучко, композитор Костянтин Яворський, керівник літературно-драматургічної частини Галина Остапчук, художник-постановник Олеся Іщук.

З 1975 року до серпня 2022 року театр очолював Поштарук Данило Андрійович - театрознавець, режисер, актор, заслужений діяч мистецтв України, заслужений діяч культури Польщі, лауреат премій імені М.Садовського та П.Саксаганського Національної спілки театральних діячів України, "Галицька Мельпомена" Львівського міжобласного відділення Спілки; кавалер ордена України «За заслуги» ІІІ ступеня та Срібного Хреста Заслуг перед Республікою Польща. Нагороджений почесною відзнакою "За утвердження позитивного образу України у світі" Європейського центру Міжнародного проекту професійно-культурних обмінів.

З серпня 2022 року виконує обов'язки директора - художнього керівника театру Каліщук Микола Петрович, який з 1989 року працював на посаді заступника директора.

Розпорядженням голови обласної ради з 16 березня 2023 року виконуючим обов'язки директора - художнього керівника театру призначено Хаїнського Вадима Вікторовича.

Війна за вулицю: на дорозі біля Луцької міськради міг бути город

Як часто ми й не здогадуємося, яка «крива» історія приховується за сьогодні «рівними» лініями нашого історичного міського простору.

Якщо стояти біля входу до Волинського академічного обласного театру ляльок, то побачимо рівну ширину проїзної частини вулиці Богдана Хмельницького, але помітимо, що театр дещо відсунутий вглиб забудови кварталу. Це результат довгої історії самозахоплення, сварок і погроз судом.

На початку ХХ століття гласний Луцької міської думи Леонід Ельберт звів садибу на вулиці, яка тепер називається Богдана Хмельницького, а в той час мала назву Больничная. Біля садиби він вирішив збудувати театр «Одеон» з показом кіно. На той час кіно було німим, а музичний супровід забезпечували музиканти, які грали на скрипці та фортепіано.

У 1920 році сталася пожежа, театр «Одеон» дуже постраждав. Фактично залишилися лише голі стіни, все інше згоріло. Нащадки Леоніда Ельберта продали ці руїни трьом власникам, які вирішили відбудувати театр і продовжити його історію. Ними були Ребека Шраєр, Двойра Савіцка та Ґеня Юнґштейн.

Плани змінилися і власники вирішили зробити тут кінотеатр. За проектом архітектора Казимира Школьницького зробили добудову приміщення і 10 травня 1925 року «Міський кінотеатр» урочисто відкрили.

Ще у 1924 році Луцький магістрат заснував Міський театр імені Юліуша Словацького, який не мав власного великого приміщення. Тож театр Словацького орендував приміщення в кінотеатрі трьох власників. Далі історія цього театру і кіно тягнеться собі своїм ходом, але нас цікавить зараз інша ділянка, а саме колишня садиба Леоніда Ельберта. Ця садиба розташовувалася впритул до театру зі сторони нинішньої вулиці Богдана Хмельницького. Будинок звели у 1906 році. Нащадки Леоніда Ельберта продали маєток у 1926 році Єрихону Фішелю Лакрецю, але ділянка настільки далеко виходила на вулицю, що сьогодні край ділянки доходив би десь до середини проїзної частини.

Червоний колір це театр та садиба Лакреца, синім позначено ділянку, яка вийшла на проїзну частину вулиці. Коли міська влада займалася врегулюванням вулиць Луцька, почали розбиратися, як так сталося, що ділянка така довга і проїзна частина вулиці (тоді вона вже називалися Генрика Сенкевича) мусить робити вигин для об’їзду краю ділянки.

Магістрат у 1926 році прийшов до висновку про необхідність розширення вулиці і зберіг за собою право викупу випнутої на дорогу ділянки для цієї цілі. Почали піднімати старі плани міста. Порівнявши нинішню ситуацію з планом розвитку Луцька 1900 року, фахівці помітили, що ділянка не заходила на вулицю Сенкевича, як тепер. Хтось колись просто захопив шмат дороги, але хто і коли?

Тим часом Лакрець у 1927 році звернувся до магістрату за дозволом збудувати паркан навколо ділянки. Магістрат дав дозвіл, але з умовою, що він поверне місту захоплену землю. Лакрець побачив, що це пахне смаженим і попросив анулювати такий дозвіл, звівши паркан без дозволу. Почалася довга суперечка між ним і міською владою, в яку мусила втрутитися адміністрація Волинського воєводства. Була створена арбітражна комісія, яка мала напрацювати вигідне для всіх рішення.

Ситуація набула розголосу. У кав’ярнях, клубах і просто на вулиці люди стали дивуватися, чому вулицю не можуть так довго випрямити. Міська влада натомість вважала, що вулиця Сенкевича є вкрай важливою транспортною артерією, і не збиралася відступати. Була думка подати на Лакреца в суд і просто відібрати шмат землі для вирівнювання дороги і вкладання тротуару. Проте Лакрец наполягав на тому, що він купив ділянку вже такою і нічого не захоплював. І тому апелював до вищих інстанцій, шукаючи там справедливості. Аргументував тим, що на нібито захопленій ділянці ростуть старі дерева, які мають більший вік, ніж час, яким Лакрец володіє ділянкою. На що отримував відповідь, що вік дерев ще ні про що не свідчить, бо біля садиби Володимира Липинського вище по вулиці також є старі дерева, а його ділянка на вулицю не виходить.

Зрозуміло, що, аби трохи прояснити ситуацію, треба було б розпитатися саме в Ельбертів як попередніх власників ділянки. Але їхнє прізвище після продажу ділянки в листуваннях жодного разу не фігурувало. Чому? Можливо, на той час Ельберти покинули місто.

У 1933 році Лакрець погодився віддати цю ділянку взамін на іншу в іншому місці. Магістрат віддав йому як компенсацію землю на вулиці Тринітарській (тепер Сенаторки Левчанівської). А саме луг, вдесятеро більший за площею, ніж віддана Лакрецем земля для розширення вулиці.

Можна подумати, що це нерівноцінний обмін, та і взагалі місто програло Лакрецю. Але ми не знаємо деталей обговорень. Можливо, вислід ситуації був би іншим, якби вдалося встановити, коли і за яких обставин ця ділянка була захоплена.

На кінець 1930-х будинку Лакреця біля театру вже не було. Вулицю вирівняли, вклали нову бруківку, яка лежить тут до сьогодні. В радянський час до театру зробили прибудовку з колонами, так вона й існує до наших днів.

Ця історія вирівняла вулицю, але не вирівняла забудову. Все одно з огляду на сусідні будинки видно, що будівля театру дещо засунута вглиб кварталу і тротуар тут ширший. Все тому, що тут і розташовувалася садиба Ельбертів-Лакреца з кимось захопленою ділянкою.

І таких прикладів по місту ще немало. Люди жили, сварилися, кохалися, захоплювали і вирівнювали ділянки, на їхнє місце приходили нащадки. В цьому чар історичного середовища.